» » » Криминальная ответственность. Защита права собственности (Украина)

Криминальная ответственность. Защита права собственности (Украина)


...



Із наведених точок зору більш слушною видається та, що розглядає кримінальну відповідальність як реальне покладання на особу, яка вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осуду і примусу. Єдине уточнення, яке потрібно, очевидно, зробити, — в окремих випадках кримінальна відповідальність може зводитися лише до державного осуду особи, яка вчинила злочин.
Інші точки зору, як уявляється, в тій чи іншій мірі не відповідають зазначеним вище основним юридичним ознакам кримінальної відповідальності. Так, обовязок особи відповісти за вчинення злочину і стерпіти передбачені кримінальним законом обмеження не є реакцією держави на вчинений злочин. У цьому плані, очевидно, сам по собі обовязок не може бути кримінальною відповідальністю.
Не можна ототожнювати кримінальну відповідальність і покарання. Покарання є основною, але не єдиною формою кримінальної відповідальності, про що свідчить, зокрема, положення ч. 1 ст. З та ст. 50 КК.
Щодо розуміння кримінальної відповідальності як специфічних кримінально-правових відносин (сукупності кримінально-правових, кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих відносин), то воно занадто розширює її зміст. Кримінально-правові відносини, як уявляється, є більш широким правовим явищем, ніж кримінальна відповідальність, а їх співвідношення потребує окремого розгляду.
Кримінальна відповідальність та кримінально-правові відносини. Кримінально-правові відносини, тобто відносини, які регулюються нормами кримінального права, неоднорідні. Серед них розрізняють так звані регулятивні і охоронні кримінально-правові відносини. Кримінальна відповідальність, у її ретроспективному розумінні, повязана з останніми, а саме з тими із них, що виникають у звязку з вчиненням злочину.
Характеристика цих відносин та визначення їх співвідношення з кримінальною відповідальністю передбачає зясування ряду питань, зокрема: а) з якого моменту виникають охоронні кримінально-правові відносини, повязані з вчиненням злочину, та які юридичні факти їх породжують;
б) який основний зміст охоронних кримінально-правових відносин; в) яким чином вони реалізуються; г) коли вони припиняються.
Практично всі із зазначених питань у теорії кримінального права вирішуються по-різному. Відповідна точка зору залежить, перш за все, від визначення моменту виникнення певних охоронних кримінально-правових відносин та розуміння основного змісту кримінальної відповідальності. З урахуванням викладених вище положень на поставлені запитання можна відповісти таким чином:
1. Охоронні кримінально-правові відносини, повязані з вчиненням злочину, виникають із моменту вступу обвинувального вироку, яким засуджується особа, що вчинила злочин, у законну силу.
2. Юридичними фактами, що породжують ці відносини, є: а) суспільне небезпечна поведінка особи, яка порушує певні кримінально-правові норми; б) наявність обвинувального вироку суду, в якому ця поведінка визнана конкретним злочином; в) вступ вироку в законну силу.
3. Основним змістом зазначених охоронних кримінально-правових відносин є права та обовязки їх субєктів, що кореспондують між собою; в загальних рисах ці права та обовязки включають: а) право держави в особі суду констатувати факт вчинення особою злочину і тим самим піддати її державному осуду (накласти на особу "тавро" злочинця); б) право держави вживати до особи у передбачених законом випадках конкретних кримінально-правових заходів; в) обовязок особи, що вчинила злочин, сприйняти державний осуд; у передбачених кримінальним законодавством випадках піддатися конкретним кримінально-правовим заходам; г) право особи (і відповідно, обовязок держави) забезпечити дотримання всіх положень кримінального закону при її засудженні та покладанні на неї конкретних кримінально-правових заходів.
4. Кримінальна відповідальність є формою реалізації охоронних кримінально-правових відносин, повязаних із вчиненням злочину; оскільки в обвинувальному вироку, що вступив у законну силу, здійснюється державний осуд злочинця, момент виникнення цих відносин і момент "виникнення" кримінальної відповідальності співпадають.
5. Охоронні кримінально-правові відносини, повязані з вчиненням злочину, і кримінальна відповідальність як форма їх реалізації припиняються з моменту виконання всіх тих обовязків (і відповідно, здійснення всіх тих прав), що становлять основний зміст таких відносин; цим моментом має бути, очевидно, той, з якого особа визнається такою, що не мас судимості.
Враховуючи викладене, кримінальну відповідальність можна визначити як форму реалізації охоронних кримінально-правових відносин, повязаних із вчиненням злочину, яка завжди полягає у державному осуді злочинця, що здійснюється судом в обвинувальному вироку, і, як правило, втілюється в застосуванні до нього конкретних заходів кримінально-правового впливу.





Переважна більшість громадян виконують свої конституційні обовязки: берегти і зміцнювати колективну та державну власність, поважати права та інтереси інших громадян, у тому числі їх право власності. Однак є ще багато осіб, які порушують зазначені обовязки. До них застосовуються не тільки засоби виховного характеру, а й примусу. Значне місце у Законі України про власність посідають норми, які передбачають гарантії та захист права власності. В основному це цивільно-правові норми, які мають бути підставою для дальшого вдосконалення саме цивільно-правового захисту права власності.
Слід підкреслити, що на захист права власності спрямовані норми не тільки цивільного, а й інших галузей права, зокрема кримінального, адміністративного, трудового тощо.
Цивільно-правовий захист права власності здійснюється своїми особливими методами, відмінними від кримінально- та адміністративно-правових. Цивільно-правовий захист крім загальної мети для всіх методів захисту права власності виховання громадян у дусі дбайливого ставлення до власності — переслідує ще й особливі цілі, властиві саме цивільно-правовим методам захисту. Такою специфічною метою є прагнення відновити порушені права, попередній майновий а особи, права якої порушено.
Якщо у власника вкрадено річ, він може предявити позов на її витребування. Коли хтось заважає власнику користуватися своєю річчю, він може предявити позов про усунення перешкод у користуванні нею. Якщо власник не може витребувати якихось причин річ, що вийшла з його володіння, він може при наявності певних умов вимагати відшкодування завданих йому збитків і таким чином відновити свій попередній майновий стан. Отже, в усіх цих випадках йдеться про відновлення попереднього майнового стану особи, права якої порушено.
У цій главі будуть розглянуті лише позови «речового» характеру, спрямовані на захист права власності, які на відміну від зобовязально-правових характеризуються передусім ти що власник не перебуває з порушником його прав у договірних чи інших зобовязальних правовідносинах.


Отже, коли речі немає, не можна й вимагати її повернення від особи, що нею володіла. Проте виникає запитання - чи завжди власник, дізнавшись, що його річчю незаконно володіє якась особа, має предявити саме віндикаційний позов, тобто позов про витребування її у натурі з чужого незаконного володіння, чи він може якось інакше захистити свої інтереси?
Коли майно належить кооперативній або громадській організації чи громадянинові, то кожний з цих власників може за своїм бажанням предявити або віндикаційний позов, або позов про відшкодування збитків.
Відносно державних організацій вирішення цього питання безпосередньо повязане з їхніми правами щодо розпорядження закріпленим за ними майном. Якщо згідно із законом державна організація не може самостійно розпоряджатися майном даного виду, то у разі перебування такого майна у незаконного володільця (наприклад, у кооперативної організації, громадянина) вона повинна предявити саме віндикаційний позов.
Предметом віндикаційного позову може бути витребувані індивідуально визначеної речі. В звязку з тим, що власник віндикаційним позовом може вимагати повернення саме своє речі, вона мусить бути індивідуально визначеною. Відносно родових речей не можна встановити, чи це саме ті речі, що належали власникові, чи якісь інші.
Предметом віндикаційного позову може бути й річ, що визначається кількістю, мірою, вагою (наприклад, цукор, борошно, картопля тощо, тобто речі, що визначаються родовими ознаками) за умови, що вони якось індивідуалізовані (наприклад, картопля у мішку, який має штамп, напис тощо).
Власник відповідно до ст.148 ЦК України має право вимагати не тільки повернення свого майна, а й повернення або відшкодування всіх доходів, які незаконний володілець дістав чи повинен був дістати від користування майном. Причому вирішення питання про те, з якого часу доходи мають буї повернені власникові, залежить від того, чи був володілець добросовісним чи недобросовісним.
Відповідно до ст.145 ЦК України, набувач визнається добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати, що особа, у якої він придбав річ, не мала права її відчужувати.
Отже, набувач є добросовісним, якщо він не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.
Навпаки, набувач визнається недобросовісним, коли він знав чи повинен був знати, що особа, в якої він набув річ, не мала права її відчужувати, тобто коли знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння (ст.148 ЦК України). Зрозуміло, що набувач є недобросовісним, якщо річ набута злочинним шляхом.
Незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
Відповідно до ст. 148 ЦК України власник вправі вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування доходів, які він здобув або повинен був здобути за час володіння; від добросовісного володільця — всіх доходів, що він здобув і повинен був здобути з часу, коли вся або повинен був дізнатись про неправомірність володіння або одержав повістку за позовом власника про повернення майна.
Отже, одержане добросовісним набувачем до того, як він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння, належить йому, він стає власником доходів, здобутих під час володіння. Недобросовісний володілець повинен повернути доходи, які він дістав чи повинен був дістати за весь час володіння.
Як зазначено у ст. 148 ЦК України, незаконний володілець повинен повернути чи відшкодувати не тільки доходи, які він одержав, а й ті, які повинен був одержати. Коли незаконний набувач не одержав доходів з власної вини, він несе всі невигідні наслідки цього — мусить повернути доходи, які міг одержати. Наприклад, хтось незаконно володів садом, але не і знімав плодів, не одержував доходів. Він нестиме всі невигідні наслідки своєї бездіяльності — повинен відшкодувати втрачені ним доходи, бо у ст.148 ЦК України законодавець зазначає, що власник має право вимагати повернення або відшкодування доходів, які незаконний володілець «здобув і повинен був здобути».
Відповідно до ст.148 ЦК України «володілець як добросовісний, так і недобросовісний, у свою чергу, має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних затрат на майно з часу, з якого власникові належать доходи від майна».
Отже, недобросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування зроблених ним необхідних витрат на майно за весь час володіння, бо він повинен повернути одержані прибутки за цей проміжок часу. Добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування необхідних затрат тільки з часу, коли він дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння або одержав повістку, за позовом власника про повернення майна, бо саме з цього часу власникові належать прибутки з майна.
Аналогічна норма містилася у ст.59 ЦК УРСР 1922 р. Аналізуючи її, деякі радянські юристи (Б.Б.Черепахін, Ю.К.Толстой) справедливо, на нашу думку, відзначали, що коли виходити з буквального смислу ст.59 (відповідно ст.148 ЦК України), то в деяких випадках недобросовісний володілець може опинитися у кращому становищу, ніж добросовісний. Зокрема, таке може статися у випадку, коли необхідні витрати на майно перевищують прибутки, які воно дає, або у випадку коли майно не дає прибутків, але потребує витрат на утримання.





Було б доцільно доповнити ст. 148 діючого ЦК України (як свого часу пропонував Б.Б.Черепахін відносно ст.59 ЦК УРСІ 1922 р.) правилом, згідно з яким добросовісний володілець мав би право вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на майно на весь час володіння, коли ці витраті перевищують доходи. Це посилило б виховне значення ст.148 ЦК України.
Іноді витрати незаконного володільця виходять за межі необхідних витрат по поточному утриманню майна. Незаконний володілець може зробити певні поліпшення у майні, звязку з чим може збільшитись вартість останнього.
Виникає питання, яка ж доля цих поліпшень у майні у випадку витребування його власником від незаконного володільця? Добросовісний володілець, зазначається в ст.148 ЦІ України, має право залишити за собою зроблені ним поліпшення, якщо вони можуть бути відділені без пошкодження речі. Наприклад, коли він поставив новий мотор на човні замість старого, то при витребуванні у нього човна він може новий мотор забрати собі, замінивши його старим.
Але може бути й так, що поліпшення у майні неможливо відділити. Наприклад, незаконний володілець зробив капітальний ремонт будинку чи відремонтував якусь іншу річ. Як правило, у цих випадках поліпшення не можуть бути відділені від речі. Яка доля поліпшень такого характеру? Відповідно до ст. 148 ЦК України, «якщо відділити поліпшення неможливо, добросовісний володілець має право вимагати відшкодування зроблених на поліпшення витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі».
Таким чином, добросовісний володілець може вимагати відшкодування тільки тих витрат на поліпшення речі, які призвели до збільшення її вартості. Незаконний володілець може витратити багато коштів і зусиль для того, щоб поліпшити ту чи іншу річ і при цьому домогтися мізерного результату. При визначення розміру відшкодування має враховуватися саме корисний результат, який проявився у збільшенні вартості речі.
Як випливає із змісту ст.148 ЦК України, право залишити за собою зроблені поліпшення або вимагати відшкодування зроблених на поліпшення затрат (у разі, коли їх не можна відділити) має лише добросовісний володілець.
Добросовісність володіння, набуття майна створюють ще одну важливу перевагу для незаконного володільця речі. Коли від недобросовісного набувача майно може бути витребуване в усіх випадках, то від добросовісного законного набувача — не завжди.
Відповідно до ст. 145 ЦК України, якщо майно за плату придбане добросовісним набувачем у особи, яка не мала права його відчуджувати, власник вправі витребувати це майно від набувача лише у разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом поза їхньою волею.
Якщо річ було продано особою, яка її одержала від власника за договором (наприклад, договором схову, майнового найму тощо), добросовісному набувачеві, то від останнього власник не може витребувати свою річ, бо у даному випадку річ була як з володіння власника, так і з володіння його контрагента по договору, з їх власної волі. Отже, у цьому випадку право власника на витребування своєї речі з незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного набувача.
Якщо майно набуте безплатно (навіть і добросовісним набувачем) від особи, яка не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках (ст.145 ЦК України). Так, коли власник добровільно, за договором (наприклад, за договором схову) передасть комусь річ, а контрагент за договором замість того, щоб повернути власнику, подарує її іншій особі, власник може витребувати свою річ у даного добросовісного набувача, (незважаючи на те, що річ не була ні загублена, ні викрадена), оскільки вона була безплатно набута добросовісним набувачем.
Слід звернути увагу на те, що відповідно до ст.145 ЦК України власник може витребувати своє майно у добросовісного набувача не тільки у випадку, коли воно викрадене, але взагалі у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння власника або його контрагента по договору «поза його волею».
Отже, громадянин — власник якогось майна — не може витребувати його з незаконного володіння іншої особи при наявності сукупності трьох умов:
а) набувач має бути добросовісним набувачем — він не повинен знати, що купує майно не у власника;
б) майно має бути придбане набувачем на гроші, тобто повинно бути саме купленим;
в) власник повинен втратити володіння цим майном з власної волі, а саме, майно має бути передане власником за договором (схову, майнового найму тощо) іншій особі, яка б продала його добросовісному набувачеві.
Виникає питання, чому законодавець стає на захист інтересів добросовісного набувача у випадку, коли майно вибуло з володіння власника та його контрагента з їхньої власної волі. Законодавець виходить з тих міркувань, що власник припускає певну необачність, довірившись особі, яка на це не заслуговувала, про що свідчить весь розвиток подій: замість того, щоб повернути власнику одержану від нього за договором річ, особа, продає її комусь, а тому власник повинен нести не вигідні наслідки своєї необачності. Ці міркування, звичайно, відпадають, коли річ вибула з володіння власника та його контрагента поза їхньою волею.





Все зазначене вище повною мірою відноситься до віндикації власності громадян, щодо віндикації державного і громадського майна діють особливі правила.
Відповідно до ч.2 ст.145 ЦК України витребування майна з підстав, зазначених у ч.1 цієї статті, не допускається, якщо майно було продано в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Отже, коли майно боржника буде передане судовим виконавцем для реалізації торговельній організації і там воно буде придбане тією чи іншою особою, то від останньої майно не може бути витребуване власником на тій підставі, що він загубив це майно або воно було у нього викрадене, а потім потрапило до рук боржника, відносно якого було поставлено відповідне судове рішення. Аналогічно вирішується питання у випадку, коли особа набула будинок з прилюдних торгів, проведених для виконання судового рішення.
Відповідно до закону України «Про власність» Українська держава забезпечує в законодавстві громадянам, організаціям та іншим власникам рівні умови захисту права власності (ст.48).
В цьому законі встановлені загальні засади цієї рівності в питаннях захисту всіх форм власності. В ній, зокрема, передбачається, що коли майно за сплату придбане в особи, яка не мала права його відчуджувати, про що набувач не знав і не винен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача у випадку, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння або викрадено у того чи іншого, або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею.
Наведене правило (аналогічне за змістом правило міститься т.145 ЦК України) розповсюджується на віндикацію всіх форм власності. Отже, жодна з форм власності не користується правом необмеженої віндикації. Суть цього права була розкрита в ст.146 ЦК України. Державне майно, а також майно колгоспів, інших кооперативних та інших громадських організацій, неправомірно відчужене яким би то не було способом, могло бути витребуване відповідними організаціями від будь-якого набувача.
Таким чином, зазначене майно могло бути витребувано від всякого набувача: і недобросовісного і добросовісного. Важливо, щоб набувач був незаконним, а чи знав він (або повинен був знати) про незаконність свого володіння — це не мало ніякого значення.
Не мало значення для вирішення питання про віндикацію зазначеного майна і те, яким способом воно вибуло з володіння відповідної організації: чи воно викрадене, чи загублене, чи добровільно за договором передане іншій організації або громадянину, а потім потрапило до рук незаконного набувача.
Так, якщо громадянин брав на прокат в державній організації якусь річ, а згодом замість того, щоб повернути, продавав її іншому громадянину, то ця річ могла бути витребувана у останнього прокатною організацією.
Віндикація державного майна, крім вищезазначеного, мала ще й таку особливість: до вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних, громадських організацій або громадян не застосовувались загальні правила дії позовної давності (ст.83 ЦК України). Правда, це стосувалося лише державної власності. Щодо віндикації власності колгоспів, кооперативних та громадських організацій, а також власності громадян діяли загальні правила про позовну давність, встановлені гл.5 ЦК України.
Все це свідчить про те, що вищезгадані форми власності і особливо державна власність користувалися перевагами в питаннях віндикації в порівнянні з особистою власністю.
Законом України «Про власність» ці переваги скасовані, в звязку з цим цивільне законодавство України, в тому числі Цивільний кодекс України, будуть приведені у відповідність із законом України «Про власність».
Уніфікація правового режиму віндикації майна забезпечує рівноправність і змагальність зазначених форм власності сприяє їх розвитку.
Аналіз ст.145 ЦК України свідчить про те, що при наявності певних умов майно може бути витребуване і у добросовісного набувача. Це стосується всякого майна, всіх видів речей (незалежно від форми власності), за виключенням грошей та цінних паперів на предявника.


Отже, гроші та цінні папери на предявника не можуть бути витребувані власником від добросовісного набувача.
Від незаконного недобросовісного набувача гроші, а також цінні папери на предявника (як і всяке інше майно) можуть бути витребувані в усіх випадках.
Особливий порядок віндикації грошей та цінних паперів на предявника встановлено з метою зміцнення та розвитку цивільного обороту. Кожний його учасник, одержуючи гроші та цінні папери на предявника, повинен бути певен, що вони не можуть бути витребувані від нього, що добросовісність їх набуття гарантує його від усяких випадковостей.


Власник може і не перебувати у договірних відносинах з особою, яка володіє його річчю. Наприклад, хтось украв у власника річ, але на момент розгляду справи у суді у злодія цієї речі вже немає. Тут власник знов таки може використати зобовязально-правові засоби захисту. Він може на підставі ст.440 ЦК України вимагати відшкодування заподіяної йому шкоди.
У певних випадках вимогу до незаконного володільця його річчю власник може обґрунтувати, виходячи із ст.469 ЦК України, яка регламентує зобовязання, що виникають з безпідставного збагачення.
Крім зазначених засобів, охороні, зміцненню і розвитку власності громадян, а також колективної і державної власності служить вся система цивільно-правових норм і, зокрема, норми, які регулюють порядок виконання та наслідки невиконання договорів.






























Практика застосування зазначених правил свідчить про те що вони не виправдовують себе. Обмежено дієздатний громадянин одержує безпосередньо заробітну плату, пенсію, інші доходи і розпоряджається ними за згодою піклувальника, яка практично завжди є. Піклувальник не буде проти одержання доходів, що витрачаються на потреби сімї та самого обмежено дієздатного. Тим часом обмежено дієздатний, одержавши заробітну плату, пенсію, витрачає їх на придбання спиртних напоїв, наркотичних засобів. Сімя і він сам залишаються без засобів до існування.
Обмежено дієздатний громадянин вправі самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, в тому числі по придбанню спиртних напоїв. З позиції діючого законодавства перешкодою тут має бути нагляд піклувальника.
Обмеження дієздатності за ст.15 ЦК України не викликає обмеження деліктоздатності, тобто обмежено дієздатний громадянин несе цивільну відповідальність за загальними правилами (ст.ст.440, 450 ЦК України).
Обмеження в дієздатності скасовується, якщо є дані про припинення громадянином зловживань спиртними напоями або наркотичними засобами. Такі справи розглядаються в судовому порядку з обовязковою участю прокурора і представника органу опіки та піклування за місцем проживання обмежено дієздатного та за заявою осіб, зазначених у ст.256 ЦПК України, піклувальника, самого обмежено дієздатного громадянина, а також за власною ініціативою суду.
Таким чином можна зробити тільки один висновок: якщо жінка Тарасова зможе надати докази що її муж зловживає спиртними напоями та ставить своїми діями свою сімю у тяжкий матеріальний стан, то суд швидше за все визначить Тарасова обмежено дієздатним. Усі судові витрати у такому разі відносяться за рахунок держави. Суд передасть справу органові опики та піклування, який і призначить піклувальника, яким швидше за все буде жінка Тарасова.














скачать dle 11.0фильмы бесплатно
загрузка...

Внимание! Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.